Пригадується, ще чотири року тому, коли загострення ситуації тільки набирало обертів, частина жителів Донбасу, які не підтримували ідеологію сепаратизму, намагалися протистояти проведенню мітингів і так званих «референдумів». Однак їх залякували, переслідували, деякі з них зникали безвісти.
Від влади тоді часто можна було почути обіцянки, що цю ситуацію вдасться швидко врегулювати. Тільки от п’ятий рік війни показує протилежне: зруйнована інфраструктура, розірвані економічні зв’язки. Якщо все це можна буде з часом відновити, то втрачені людські життя повернути вже не можна, адже як і кілька років тому, так і сьогодні гинули і гинуть люди. Це не тільки військовослужбовці, а й цивільне населення. Досі залишається невідомою точна кількість загиблих.
Про це пишуть Факти.
Війна триває. Президент продовжує підписувати укази про чергові призови, а разом із тим і про звільнення у запас військових, які відслужили строкову військову службу, але постає питання, що на них чекає ТУТ? Чи надає держава необхідну медичну, психологічну допомогу демобілізованим? Чи виконує вона свої зобов’язання перед ними тут так, як бійці виконують свої там, на Сході?
Я чекаю на Володимира у парку. Здалеку помічаю його дещо худорляву постать. Він впевнено крокує мені назустріч. Вітаємось і вирішуємо трохи пройтись. Йдемо неспішно і мовчимо. Ця тиша стає нестерпною, але розмову почати не наважуюсь. І не тому, що невпевнена, а тому що боюсь зачепити щось надто особисте, щось таке, що мій герой намагався або досі намагається забути. Володимир – мій знайомий, йому 26 і він нещодавно повернувся з зони АТО. За час служби був нагороджений медаллю За оборону рідної держави, медаллю від Гвардії та За військову службу Україні. Розповідати про свої нагороди не надто любить. Мовляв, що в цьому такого, це ж мій обов’язок. Але ще більше Володимир не любить говорити про все пережите там. Рани ще надто свіжі. Та все ж дечим ділиться:
– Ти знаєш, коли повернувся звідти, думав, буде легше. Все ж тут мирне життя. Та де там! Так важко було психологічно усвідомити, звикнути, що можна жити, як раніше. Я розумів, що час потихенько повертатись на роботу, до життя. Розумів, а зробити нічого не міг. В якусь мить навіть думав, для чого повернувся, яка користь тут з мене. Як я можу жити собі спокійно, поки мої товариші там щодня думають, чи прокинуться вони завтра, чи зможуть почути голос своїх рідних, чи побачать вони їх ще хоч раз. Ці думки довго не давали мені спокою. Відверто кажучи, навіть хотів повернутись туди, бо було відчуття сорому і провини перед побратимами.
Тоді наважуюсь запитати:
– А не думав звернутись за допомогою до психолога?
– Та ні. Якесь відчуття сорому було. А з іншого боку, не хотів завдавати зайвих клопотів нікому. На щастя, помалу вийти з цього стану мені допомогла дружина, яка всіляко мене підтримувала, та мої батьки. Жодного разу ніхто з них не влаштував мені скандал із закидами, мовляв, чому я так довго сиджу вдома, чому не йду на роботу, не хочу ні з ким спілкуватись. Навпаки, вони поступово допомагали мені знову соціалізуватися. Я їм дуже вдячний за те, що повернули мене до життя.
Цей важкий епізод з життя Володимира завершився вдало. Та щастить так не всім. Добре, коли сім’я, друзі розуміють, що довелось пережити і підтримують. Тільки от що ж робити тим, у кого після повернення починаються проблеми у стосунках з рідними або близькими людьми? Хто допоможе їм знову адаптуватись до мирного життя?
Про необхідність надання психологічної допомоги свідчать дані реєстру суїцидів серед військовослужбовців і демобілізованих із зони АТО. Станом на 2017 рік в базі було понад 100 анкет ветеранів, які покінчили життя самогубством. Це особи, яким здебільшого немає 30-ти. Крім того, за весь час війни понад 500 бійців наклали на себе руки внаслідок посттравматичного синдрому. Однак психологічну реабілітацію пройшли трохи більше, ніж 4% від загальної кількості демобілізованих. Тоді виникає питання, чому така мізерна кількість отримала необхідну допомогу?
Однією з причин може бути, наприклад, небажання самих військових. Але навіть якщо це бажання є, то чи існує у нас достатня кількість фахівців і закладів, де можна пройти лікування? Адже за три роки на реабілітацію бійців з бюджету було виділено 150 мільйонів гривень. Натомість, санаторно – курортних закладів, які займаються проведенням медичної реабілітації військовослужбовців, в Міністерстві оборони функціонує лише чотири – у Києві, Трускавці, Вінниці та Хмільнику.
Існувало також 15 закладів для надання послуг, зокрема, з психологічної реабілітації учасників антитерористичної операції. Тільки от термін дії договорів з цими організаціями закінчився ще минулого року, адже реабілітація в них зводилась до санаторного лікування. Та ще й було відкрито кримінальні провадження через нецільове використання коштів. Вже в грудні минулого року на засіданні Уряду було прийнято постанову Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку проведення психологічної реабілітації учасників антитерористичної операції.
Як тільки буде підписано два накази про Вимоги до надавачів послуг з психологічної реабілітації і Граничну вартість послуг з психологічної реабілітації, питання про їх реалізацію покладатимуться на місцеві органи соцзахисту. А поки не запроваджено нову систему, де учасник АТО буде безпосередньо укладати угоду з реабілітаційною установою, єдине, що можуть запропонувати в Міністерстві соціальної політики – це звертатись до центрів соціально-психологічної реабілітації, яких в Україні лише п’ять. До того ж чотири з них знаходяться у Київській області, а один – у Житомирській.
Не залишаються байдужими в цій ситуації деякі міжнародні організації. Так, 5 тисяч бійців (а це 1,5 % від загальної кількості демобілізованих) пройшли курс психологічної реабілітації, який проводить НАТО в Україні. Активну участь у цьому приймають і вітчизняні волонтерські організації. Фахівці Психологічної кризової служби лікувати посттравматичний синдром навчались протягом двох років в Ізраїлі. Наразі допомагають учасникам АТО безкоштовно. Ще однією організацією, яка займається соціальною адаптацією демобілізованих, є «Побратими».
У нас проходять тренінги в 4 етапи із загальною тривалістю 20 днів. Ми взяли за основу данську систему, яка називається «Бодинаміка» – тілесно-орієнтований підхід в психотерапії і авторський тренінг Дітті Марчер. Основна перевага цього тренінгу в тому, що ветерани працюють з ветеранами. Ми працюємо з тими, хто хоче працювати. У нас є 3 фактори, на які звертаємо увагу на співбесідах. Перший – це бажання працювати над собою. Другий – це усвідомлена відмова від вживання алкогольних напоїв, наркотичних засобів та інших речовин, які можуть впливати на свідомість. Третій критерій – це бажання передавати власний досвід. Коли людина проходить через власну травму, через інтеграцію досвіду у своє життя, вона стає сильнішою – говорить у інтерв’ю Громадському радіо військовий психолог Артем Денисов.
До речі, проект Побратими також є безкоштовним для учасників АТО.
Та проблема психологічної реабілітації полягає не лише у недостатній кількості спеціальних закладів, а й ще й у тому, що не вистачає кваліфікованих лікарів-психологів.
Я вважаю, що сьогодні нам потрібно робити допідготовку цивільних психологів, і вона має бути комплексною. У них має бути практика, серйозна підготовка. І жоден психолог-терапевт, що працює з людьми, не має права так називатися, якщо у нього немає супервізера, тобто психолога для психолога. Така людина необхідна, щоб вказати психологу на можливі травмування, адже робота військового психолога – це дуже небезпечна річ. Супервізор в цьому випадку не буде прати речі, але він вкаже на плями. У нас сьогодні дуже багато психологів, але низький рівень підготовки і недостатньо фахівців, – говорить у інтерв’ю Gazeta.ua військовий психолог Андрій Козінчук.
Як би там не було, але факт залишається фактом – війна стала частиною нашого життя. Як у стрічці інтернет-видань, так і у випусках новин, ми щодня слідкуємо за інформацією про стан справ в зоні АТО. Для частини суспільства це лише звичайні цифри, до яких з часом звикли, а для когось усвідомлення, що це втрачені людські життя. Військові дії тривають, але не варто забувати, що разом з тим щодня відбувається повернення ветеранів війни, хоч про це говорять не так часто. Все закінчується сюжетом, де Президент вручає нагороди і всі щасливі. Тільки от після двох – трьох хвилин картинка хепі енду зникає. А от життя ветеранів продовжується.
Решта новин