24 березня 1944 року 76 офіцерів союзних сил втекли з німецького табору для військовополонених Шталаг Люфт III.
Зухвалу місію увічнила голлівудська класика "Велика втеча". У 1977 році один з організаторів прориву Лей Кеньйон дав інтерв'ю BBC. Сніжної безмісячної ночі 1944 року понад 200 офіцерів союзників спробували втекти з німецького табору для військовополонених. Це стало кульмінацією неймовірно амбітного плану. Протягом року полонені підкупали співробітників, рили тунелі та виробляли обладнання, уніформу й документи - все це мало бути ретельно приховано від охоронців та шпигунів табору.
Фільм "Велика втеча" 1963 року, знятий за цими подіями, зі Стівеном Макквіном у головній ролі став улюбленою голлівудською класикою. Але він містить багато неточностей.
Цю історію вперше розповів Пол Брікгілл, один із тих, хто допомагав втікачам, у своїй книзі 1950 року з такою ж назвою - "Велика втеча".
Він каже, що Лей Кеньйон, який був британським художником і потім проілюстрував книгу Брікгілла, вмів "геніально" підробляти документи.
В інтервʼю BBC Nationwide у 1977 році, Кеньйон сказав: "Фільм не передав справжнього жаху полону. Він - в особистих почуттях людини, яке перебуває за колючим дротом – нудьга, голод. Голод був просто жахливим".
План втечі очолив командир ескадрильї Роджер Бушелл. Вперше його взяли в полон у 1940 році після того, як збили його літак. Бушелл мав приголомшливий послужний список втеч з полону.
Шталаг Люфт III створили для полонених льотчиків з Великої Британії, Канади, Австралії, Польщі та інших країн-союзників.
Його побудували й керували ним повітряні сили Третього Рейху, Люфтваффе. Табір вважали захищеним від втеч і саме сюди відправляли тих, хто, на думку нацистів, міг спробувати прорватись крізь охорону.
Однак вони не врахували, що в одному місці опинилося стільки експертів з втеч.
Місяці підготовки
Табір звели на піщаному ґрунті, в якому важко прокладати тунелі. Нижній шар ґрунту був світлішим за верхній, таким чином його одразу помітили б на поверхні.
Бараки стояли на цегляних ніжках, що також зробило би тунелі помітними. Брікгілл описує у своїй книзі "подвійний колючий дріт майже три метри заввишки". Одразу за ним приблизно кожні 100 метрів стояли вишки з вартовими, озброєними кулеметами та прожекторами.
Навколо дроту в землю були закопані мікрофони, які мали вловити звуки копання тунелів.
Як і можна очікувати від солдатів, прокладання тунелів організували з військовою ефективністю.
Бушелл, який мав прізвисько "Великий Ікс", відповідав за організацію тунельної роботи.
Планування почалося ще до того, як Шталаг Люфт III побудували. Бушелл та інші увʼязнені знали про зведення нового табору і попросилися на будівництво.
В результаті вони змогли нанести на мапу та вибрати найкращі місця для тунелю. Бушелл вирішив копати не один тунель, а три одночасно.
Логіка полягала в тому, що якщо німці знайдуть один із них, вони ніколи не запідозрять, що є два інших. Тунелі слід було називати лише кодовими іменами - Том, Дік та Гаррі.
Бушелл погрожував військово-польовим судом будь-кому, хто хоча б вимовить слово "тунель".
Під час втечі планували звільнити 200 чоловіків. Це було колосальне завдання. Кожному втікачу був потрібен комплект цивільного одягу, підроблені перепустки, компас, їжа та інше.
Для деяких перепусток потрібні були фотографії, тому охоронець, якого підкупили, таємно проніс фотоапарат.
Кеньйон був одним із команди підробників, яким довелося зробити тисячі фальшивих документів.
В інтерв'ю Nationwide він розповідав, як їм це вдалося.
"Ми зробили друкарський верстат, кожну літеру потрібно було вирізати вручну з гуми, яку ми отримували від шевця з гумових підборів, або з шматочків дерева, вирізаних лезами бритви".
Кожен документ мав бути ідеальним. Вони копіювали перепустки та документи, які вкрали в охоронців, або вмовили їх показати їм. "Ми виготовили приблизно 7 чи 8 тисяч аркушів паперу", – розповідав Кеньйон.
Самі тунелі також були дивом інженерної архітектури та винахідливості.
З сумок та дерева зробили помпу, а повітря нагнітали через лінію, зроблену з порожніх бляшанок з-під молока, надісланих Червоним Хрестом.
Серйозною проблемою було приховати викопаний ґрунт. Для цього з довгої спідньої білизни робили мішки, які вішали в штани, потім непомітно розкидали його по всьому табору, втоптуючи в землю.
З трьох тунелів охоронці виявили Тома незадовго до його завершення.
Після перерви вʼязні ухвалили рішення продовжити будівництво лише тунелю Гаррі. Його завершили взимку 1943 року та запечатали в очікуванні сприятливих умов для прориву.
Цей час нарешті настав у ніч на 24 березня 1944 року. Багато чого пішло не так, як планували, але зрештою з 220 полонених 76 вдалося вибратися до того, як охоронець помітив 77-го.
На пошуки 76 втікачів кинули всі сили. Вони знали, що їх, ймовірно, спіймають, але багато хто вважав своїм обов'язком спробувати втекти.
Ще одна мета була відтягнути ресурси німців з війни на охорону та пошуки втікачів.
За словами Брікгілла, у пошуковій операції залучили п'ять мільйонів німців. Майже всіх втікачів зрештою вбили, а врятувалися всього три. Двом вдалося дістатися до Швеції, а одному - до Іспанії.
Гітлер хотів, щоб усіх 73 спійманих в'язнів розстріляли. Його оточення намагалося відмовити його. Адже британці теж тримали німецьких військовополонених і не зраділи б розправі над їхніми офіцерами.
Однак Гітлер заявив, що 50 втікачів мають померти. Кен Ріс, який був у тунелі, коли його виявили, розповів у подкасті BBC Witness History у 2010 році, що "втікачів виводили по двоє, по троє та розстрілювали".
Нацистів притягнули до відповідальності
У фільмі всіх втікачів виганяють у поле та розстрілюють з кулемета, а в реальності нацисти діяли хитріше.
У книзі Брікгілла сказано, що чоловіків виводили невеликими групами в напрямку старого табору та розстрілювали по дорозі.
Розстріли збиралися пояснити новою спробою втечі або тим, що офіцери чинили опір. Усі тіла були кремовані, і, як зазначив міністр закордонних справ Ентоні Іден у парламентській промові, виголошеній у червні 1944 року, єдиною причиною цього було приховування обставин смерті.
Бушелл був серед тих, кого впіймали й вбили. Йому було 33 роки.
Подробиці його смерті з'явилися пізніше під час розслідування: йому та його партнеру по втечі офіцери гестапо вистрілили в спину.
Його прах повернули до табору разом із рештою загиблих. Але, за словами його племінниці, труну пошкодили під час наступу союзників і тому, понад 80 років потому, його тіло залишається там.
Уникнути страти вдалося Джиммі Джеймсу та Сідні Даузу.
У документальному фільмі 2012 року Дауз висловив свою думку на те, чому він вижив.
"Ти запитуєш себе, чому ж тебе не розстріляли. Принаймні, саме це ми відчували з Джиммі. Нас могли розстріляти. Нам просто пощастило, але це була жахлива удача".
Страта 50 військовополонених викликала обурення у Великій Британії.
У своїй промові перед парламентом Іден сказав: "Уряд Його Величності повинен висловити протест проти цих холоднокровних актів різанини. Ми ніколи не зупинимо пошуки всіх винних. Ми твердо налаштовані вистежити й притягнути до відповідальності цих мерзенних злочинців, коли війна закінчиться".
Після війни Британія доклала величезних зусиль для розслідування вбивств. В результаті деталі воєнного злочину стали відомі, й 13 офіцерів гестапо повісили за участь у стратах.
Лише через шість років після втечі, у 1950 році, Брікгілл опублікував свою розповідь про ті події, яку згодом екранізував відомий фільм.
Коли Чарльза Кларка, вʼязня табору, який був свідком подій, спитали його враження від фільму, він відповів: "Без фільму, хто б пам'ятав, яким неймовірним досягненням це було?"
Всі новини