Мені-то що, загалом-то – нічого. Я не тільки не хочу їхати в Україну з міркувань зовсім не політичним або моральних, а керуючись виключно страхом довгих доріг і абсурдністю всього, що відбувається.
Не бачу я логіки їхати в Сєвєродонецьк добу. Якщо б я не їздила нікуди раніше, я б до такої подорожі поставилась цілком нормально – як до подорожі.
Але до літа 2014 року я бувала в Сєвєродонецьк раз в тиждень. У нас це навіть не вважалося відрядженнями – так, рядовими поїздками. Навіть не нудними. Іноді зупинялися по дорозі подихати, нарвати верби, якщо це була весна. Побродити в соснах. Іноді заїжджали в ресторанчик "Від заходу до світанку" під Щастям. Щастя...
Тому я не бачу логіки їхати добу, стояти в цих абсурдних чергах, щоб купити що-там, бо дешевше. Хоча це зовсім не означає, що я не розумію цього – цілком розумію. І дешевше там, і вибір більший, і якість краща...
І треба їхати туди – закінчується термін банківської карти. Але саме їхати ось так – ні. Поки Терплю. Ймовірно, потрібно просто переглянути своє ставлення до доріг, до подій, до вирішення питань. Але я не можу позбавитися від порівнянь, від підрахунку часу в дорозі, від стогонів з приводу хаосу в таких ось дорогах. Та найбільше вбиває розмитість часу – ніхто не скаже, скільки в цей раз потрібно буде їхати, якою буде ця дорога. Є в цьому щось первісне, коли люди відправлялися в плавання і колись мали кудись доплисти. Чи не доплисти. Ніяких гарантій і термінів.
Мама їздила оформляти пенсію. З другої спроби вона потрапила в той місто Х, в якому чекали після закриття в банку і пенсійне. Були раді, тому що було домовлено і заплачено. Я сходила з розуму тут. Перший раз їх машина разом з іншими не змогла виїхати – Україна не пускала. 12 годин вони чекали в цій нескінченній низці машин. Вода стала гарячою в пляшках. Їжа стала погано пахнути, хоча ніхто не їв. Люди спали на узбіччях і руками штовхали машини, щоб не палити пальне.
Я сходила з розуму. Намагалася знайти справу, щоб не думати. Намагалася не уявляти, як це. Думала постійно, як це – гипертонику в такий-то спеці. Проклинала гроші і свою недбалість. Другий раз нам "пощастило" – все склалося. Маму висадили у центрі Луганська незадовго до комендантської години. Я видзвонювала таксі. Думала, скільки вона буде йти пішки, якщо я не знайду машину. Напевно, не повинні були так ось – висаджувати вночі в темному місті літньої людини.
Але де взагалі зараз логіка, в чому вона? Життя тут взагалі позбавлена всілякої логіки в чому б то не було. Ми не повинні були оформляти дві пенсії. Не повинні були користуватися послугами тих, хто надає їх за гроші. Не повинні були купувати довідку переселенця. Не повинні були сприяти збагаченню тих, хто наживається на цьому... Хоча про що це я?
Автор: Яна Вікторівна
Джерело: 24 канал
Решта новин