Світ — негостинне місце для тих, хто вірить, що для складних проблем існують прості рішення. Війна Росії проти України є прикладом складної проблеми, яка не може мати простого вирішення.
І все ж кожен день є хтось, хто стверджує, на підставі певного випадкового розвитку подій, що та чи інша сторона переможе, ніби це матч з регбі, а не війна.
У своєму дослідженні «Про війну», яке вийшло 1832 року, прусський генерал Карл фон Клаузевіц зазначив:
«Війна — це царство невизначеності. Три чверті факторів, на яких базуються дії під час війни, оповиті туманом більшої чи меншої невизначеності».
Проте певними є суперечливі наслідки війни для європейців. Зокрема, їх два.
ерший полягає в тому, що ЄС буде залучений, хоче він цього чи ні, до результатів війни, навіть якщо він не веде війну «з перших рук».
Військова поразка України означала б політичну поразку Європи, а також становила б безпрецедентну загрозу безпеці континенту.
Якщо Путін зможе безкарно вторгнутися в Україну, тоді політична карта Європи, яка виникла після розпаду Радянського Союзу, може бути перекроєна.
Навіть, якщо Організація Північноатлантичного договору не буде затьмарена президентством Трампа в США, військова та цивільна оборона, створена для захисту наших ліберальних демократій та нашого інтегрованого ринку, більше не буде безпечною.
Безпека Європи пов’язана з результатом війни, чого не можна було б сказати про будь-який інший конфлікт на континенті, включно з війнами за югославську спадщину, починаючи з Другої світової війни. І все ж європейські національні уряди майструють. Вони не вміють практикувати те, що проповідують.
Згадайте лишень, як минулого року ряд країн намагалися використати риторику навколо солідарності з Україною, щоб модернізувати свої системи оборони за європейські гроші, передаючи Києву стару зброю та боєприпаси та вимагаючи відшкодування за нинішніми цінами, ніби це військовий килимок, який щойно купили. Фінляндія вимагала 100% відшкодування своїх переказів в Україну, Латвія – 99%, Литва – 93%, Франція – 71%.
Потім була прес-конференція, яку президент Франції організував минулого місяця, на якій він підтвердив зобов’язання передати Києву «40 нових ракет SCALP і сотні бомб».
Однак Кільський інститут, незалежний орган, який відстежує допомогу Україні з боку західних країн, показав, що станом на 31 жовтня 2023 року Франція внесла лише 0,54 мільярда євро військової підтримки, Італія (0,69 мільярда євро) та Іспанія (0,34 млрд євро). Це набагато менше, ніж у США (43,9 млрд євро), Німеччині (17,1 млрд євро) і Великобританії (6,6 млрд євро). Допомога Україні є важливою для Європи, але вона не може робити це лише на словах або з думкою, що вона щось на цьому заробить.
Другий висновок такий: хоча післявоєнна Україна може бути гарантією європейської безпеки, вона також буде проблемою для ЄС.
Це буде високомілітаризована країна з сильною націоналістичною ідентичністю. Війна формує Україну як типову європейську національну державу XIX століття.
Український історик Сергій Плохій, щойно опублікував книгу «Російсько-українська війна: повернення історії», в якій він стверджує, що український націоналізм досить далекий від європейського наднаціоналізму. Коли вона приєднається до ЄС, етнонаціоналістичній Україні не буде комфортно сидіти в наднаціональній логіці союзу.
ЄС підтримав будівництво сучасних національних держав на сході, без яких єдиний ринок не міг би працювати. Але ця конструкція мимоволі посилила їхній націоналізм, який забруднив функціонування єдиного ринку, а також верховенство права. Розширений ЄС безпечніший, але в цілому менш демократичний.
Навряд чи війна закінчиться перемогою чи поразкою тієї чи іншої сторони. Тому ЄС має підтримати Україну, щоб вона вийшла з конфлікту зміцненою. Але зміцніла Україна приречена створити проблеми для ЄС.
Чи сумісний український націоналізм із європейським наднаціоналізмом? Прості відповіді, як сказав Карл Поппер, приймають лише ті, хто не знає питань.
Джерело: Social Europe
Решта новин