Мова йде про можливі ставки за кредитами для підприємців, а не про падіння ВВП, промислового виробництва та доходів населення, як ви подумали.
Вже майже ніхто не згадує, що ця програма спочатку замислювалася як "подвійний удар": і в частині виділення мікробізнесу доступних кредитних коштів, і в контексті повернення трудових мігрантів назад на батьківщину. Дешеві кредити повинні були грати роль сиру: повертайся і залишайся, майже як у пісні відомої співачки – "роздягайся, раз вже прийшов".
Ми вже детально аналізували, чому пільгові кредити під 9% не допоможуть виманити наших мігрантів з Європи, де вони можуть кредитуватися під 1-2%. Так, навіть з Росії – там уже "не пільгові" видають приблизно під такий же відсоток. Але не будемо занадто критичні, може хоч "конгломерати" ФОПів, створених великим бізнесом в сегменті торгівлі, зможуть пільгово "кредитнутися".
Загалом, чекаємо перші результати і дуже уважно стежимо, куди прямуватимуть обіцяні державою два мільярди гривень, виділених на компенсацію відсотків. Зациклення схеми на державні банки поки насторожує.
Але українці виїжджають з країни, керуючись не тільки критеріями зарплати і можливостями дешевого кредитування. Вони їдуть у пошуках довгострокових стандартів якості життя, таких як безпека, медицина, освіта та пенсійне забезпечення. Українець - власник італійського Permesso di soggiorno, тобто виду на проживання, після п'яти років роботи в Італії може розраховувати на мінімальну пенсію в розмірі 500 євро.
Порівняймо цю цифру до 70% українських пенсіонерів, які отримують в середньому 1,7-3 тисячі гривень на місяць, тобто не більше 100 євро. Правда влада обіцяє збільшити так званий коефіцієнт заміщення, тобто відношення пенсії до середньої зарплати до 40%. Тобто український пенсіонер майбутнього, який зможе показати державі 35 років страхового стажу, зможе розраховувати на 4-5 тисяч гривень в сьогоднішніх цінах.
А в тій же Італії, пропрацювавши 25 років, українець зможе отримувати пенсійні виплати в розмірі 800-1000 євро. І це один з ключових демотиваторів, чому у нас формуються довгострокові міграційні потоки, учасники яких, на відміну від маятникової міграції, не просто живуть за кордоном більше року, але беруть там іпотеку, облаштовуються і забирають свої родини з України.
Тобто країна втрачає не тільки трудові ресурси, але з часом і потік трудових фінансових трансфертів, що надсилають на батьківщину, якими так пишається що нинішня влада, що минула. Це модель "економіки-кладовища", коли її колишні громадяни приїздять в рідні краї один раз в рік – "на гробки", як переселенці з Чорнобильської зони відчуження. А ті, хто з ряду причин не хоче або не може виїхати, розуміє одну просту річ: його старість – справа рук "самого потопаючого", тобто "старіючого".
Якщо вона не буде забезпечена накопиченнями і пасивними доходами, наприклад від нерухомості, єдине, що може гарантувати держава – це персональні злидні. У такому разі людина, яка працює в Україні, максимально демотивована отримувати легальну зарплату (якщо вона не передпенсійного віку), адже економлячи на податках вона зможе більше накопичити до старості.
Саме тому в Україні вже перезріла необхідність у веденні другого і третього рівня пенсійного забезпечення, коли держава на першому рівні у вигляді солідарної пенсійної системи гарантує виплату якогось мінімального стандарту доходу, роботодавець спільно з найманим працівником формують другий накопичувальний рівень (на "хліб з маслом") і сам найманий працівник, за бажанням, може додатково накопичувати кошти на третьому рівні – на умовний шматок сиру до бутерброду.
Попередні спроби запуску накопичувальної системи не привели у нас до створення ефективного механізму пенсійного забезпечення. Більш того, ряд пенсійних фондів стрясали скандали, пов'язані з неефективним використанням коштів вкладників. Не уникнув цього навіть пенсійний фонд НБУ.
І ось в парламенті зареєстрували законопроект про "загальне накопичувальне пенсійне забезпечення". На даний момент Україна входить в топ-15 країн світу з найвищими темпами скорочення чисельності населення. За даними ООН, до 2050-го року населення нашої країни скоротилося на 28%, при цьому питома вага жителів старше 60 років зросте з нинішніх 23% до 32%.
Що пропонується. Запровадити обов'язковий рівень накопичувальної системи, коли роботодавець і найманий працівник будуть зобов'язані платити недержавним пенсійним фондам 2% від розміру заробітної плати і 1% відповідно. За бажанням, найманий працівник може збільшити свій внесок, а роботодавець зобов'язаний паритетно "додати" від себе у вигляді додаткових відрахувань, але лише до досягнення внесків рівня в розмірі 5% від заробітної плати.
Розглянемо це на простому прикладі. Зарплата найманого працівника становить 10 тисяч гривень. Роботодавець зобов'язаний щомісяця перераховувати в накопичувальну пенсійну систему 200 гривень, а працівник 100 гривень. З часом останній може добровільно збільшити свої внески ще на 1% на місяць, тобто на 100 грн.
Роботодавець зобов'язаний на паритетних умовах додати 1% або ті ж 100 грн від себе. Якщо рівень у 5% відрахувань досягнуто, то роботодавець вже не зобов'язаний паритетно нарощувати відрахування. Тобто сумарне навантаження на фонд оплати праці складе до 5%. У нашому прикладі – це 500 грн.
Про які суми в масштабах країни йде мова? У 2018-му році трудові доходи населення склали 1,5 трлн грн. Таким чином, в накопичувальну систему другого рівня в обов'язковому порядку щорічно увіллється 75 млрд грн коштів населення і бізнесу, тобто еквівалент 3 млрд дол. По мірі зростання фонду оплати праці ця сума пропорційно збільшиться.В нашій країні ніхто ніколи не залишить такі гроші без нагляду. Планується створення пенсійного казначейства і центрального адміністратора. Перше буде проводити розрахунки в системі, другий – "авторизувати", тобто простими словами відбирати компанії з управління активами, які стануть керувати фінансовими ресурсами системи.
Загалом, з'явиться дуже багато "хлібних місць" з великими зарплатами і черговий фінансовий потік, який стане функціонувати за принципом: "з бідних по нитці – багатому нова сорочка Brioni". Загалом ви вже зрозуміли, що так як в результаті кризи "еліти" позбулися частини рентного доходу, потрібно терміново застосувати творчий підхід і створити нові місця для "годування" і зняття "полюддя".
Введення другого рівня пенсійної системи тривалий час блокувалось "казусом зниження ЄСВ". Якщо хто пам'ятає, уряд в 2016-му році знизив розмір ЄСВ, що нараховується на фонд оплати праці, з 38% до 22%, давши бізнесу заощадити 42% від суми обов'язкових відрахувань.
В результаті дефіцит Пенсійного фонду збільшився з 60-70 млрд грн до 170 млрд. За три роки держава недорахувалась приблизно 300 млрд грн, а великі ФПГ поклали собі в кишеню кілька мільярдів доларів в еквіваленті. Адже ця економія не пішла на збільшення зарплат: так, вони виросли, але з певним тимчасовим лагом в результаті інфляції. І це було не класичне зростання, а лише відновлення після ями 2014-2016 років.
Зниження ЄСВ до 22% заблокувало введення накопичувальної системи. Адже для цього потрібні нові відрахування. Їх можна було "знайти" в рамках існуючої ставки, коли державі залишилося б, наприклад, 20%, а для приватних пенсійних фондів – 2%. Але проти цього виступав Мінфін, так як такий маневр збільшить дефіцит ПФУ і бюджетний трансфер на його покриття.
Або шляхом введення додатково збору – але це вже посилення фіскального навантаження і проти цього виступає бізнес та інвестори. Кілька років держава і економіка грали в гру "перетягни канат" - ніхто не хотів платити. Але як бачимо, монокоаліція пішла саме другим шляхом, переклавши "тягар реформ" на плечі підприємців і населення. На паритетних засадах…
Ніхто не сперечається, ефективна накопичувальна система потрібна Україні. Це і якір для запобігання трудової міграції, і збільшення добробуту пенсіонерів, і джерело "довгих" грошей в економіці. Але, як зазвичай відбувається, "кращими світовими практиками" у нас прикривають далеко "не найкращі наміри". Надійність накопичувальної пенсійної системи визначається двома базовими факторами:
- високим рівнем відповідальності за збереження коштів вкладників;
- наявністю в державі надійних активів для мінімізації інфляційних та курсових рисків їх знецінення.
Тобто потрібно відповісти на два питання: куди будемо вкладати і яка відповідальність чекає на тих, хто буде робити це неефективно.
Для відповіді на перше питання необхідно створити в країні активи для отримання довгострокової ренти. Це може бути фондовий ринок, нерухомість. Інакше доведеться інвестувати в закордонні цінні папери, тобто "піднімати" економіку США або скуповувати державні ОВДП в надії на те, що держава заплатить. Або просто влаштувати "фондопад", за аналогією з "банкопадом".
В Україні таким активом могла б бути лише земля і можна створити замкнутий рентний цикл, коли український чорнозем купували б не іноземні банки, а українські пенсійні фонди, заробляючи на оренді та продажу землі фізичним особам і накопичуючи капітал українцям для безбідної старості. Але у "нових осіб" явно інші ідеї з приводу того, кому віддати земельну ренту і це явно не українські учасники ринку капіталу.
Що стосується відповідальності. В Чилі це питання вирішене з допомогою введення довгих термінів тюремного ув'язнення і спадкової відповідальності, коли не тільки злодій відповідає своїм майном, але і його онуки. Саме тому у Чилі, на відміну від інших країн, рідкісні випадки розкрадання коштів вкладників пенсійних фондів.
Щоб така система покарання запрацювала в Україні, необхідно нинішніх "бджіл у владі" відірвати від меду, активувати ефективну судову і правоохоронну системи і бажано посадити хоча б одного "банкіра", який вкрав кошти вкладників.
Без усього зазначеного вище населення буде сприймати новий пенсійний збір, як чергову спробу держави залізти в особисту кишеню населення і бізнесу. Такі гібридні податки вводяться у нас не вперше: був військовий збір, який не йшов на оборону, з'явиться і пенсійний, "не пов'язаний" з пенсіями.
Так завжди буває, коли в основі реформи лежить не системне бажання змінити життя громадян країни на краще, а банальна логіка "кишенькового злодія": "Ну вам що, п'ятсот гривень в місяць шкода? На пенсії ж…".
Олексій Кущ, 112.ua
Решта новин