Новина про те, що Володимира Путіна запросили на Мюнхенську конференцію з безпеки, пройшла для українських медіа непоміченою. Втім, на неї варто звернути увагу.
Адже мова йде не про маргінальному мероприятим. Мюнхенська конференція вже багато років є майданчиком для впливових учасників, які за лаштунками могли шукати вирішення найскладніших криз. У 2015 році її "хедлайнером" була канцлер ФРН Ангела Меркель, а роком раніше — американський віце-президент Джо Байден. Три роки тому поява делегації з Ірану на цьому заході стало початком кінця міжнародної ізоляції Тегерана. Цілком можливо, що поява Путіна на конференції може мати такі наслідки і для Росії.
Прихильникам конспірології не варто вбачати в цьому спецоперацію російських спецслужб, адже російського президента запросив далеко не той, кого в Німеччині називають "Putinversteher" (з німецької — "ті, хто розуміють Путіна"). Вольфганг Ішингер, голова Мюнхенської Мюнхенську конференцію з безпеки, відомий своєю жорсткою позицією по відношенню до Москви. Він був одним з небагатьох німецьких чиновників, які відкрито закликали поставляти Києву озброєння, необхідне для захисту від російської агресії.
Позиція Ішингера в цьому питанні не є свідченням російських бажань повернутися в світову еліту. Мова йде про бажання Заходу знову побачити Путіна своїм співрозмовником. У цьому немає нічого дивного — занадто багато проблем у світі, які турбують західних лідерів, перетинаються з інтересами Москви. Відновлення діалогу на певному рівні було лише питанням часу. Так само розмовляють з Іраном, який не перестав бути джерелом небезпеки в регіоні, і який продовжує називати США і Ізраїль своїми головними ворогами.
Путін ще не погодився приїхати в Мюнхен. Але дії Росії на міжнародній арені не залишають сумніву — Москва прагне повернутися до клубу "великих держав". Або, принаймні, знайти привід самої в це повірити. А Захід вже не проти того, щоб зробити крок назустріч. Звичайно, навіть таке символічне повернення дасть Путіну додаткові важелі у відстоюванні власних інтересів в Україні. І для Києва це буде означати новий виклик, нехай навіть в ньому немає нічого непередбачуваного.
Україна не може змінити цю ситуацію. Спроби звинуватити західних партнерів у зраді нічого не дадуть, адже в політиці немає вічних друзів і ворогів, є тільки вічні інтереси. Та й Захід не розглядає відновлення діалогу з Росією в пакеті зі здачею власних інтересів в Україні. Це, скоріше, можливість узгодити діалог щодо всіх сфер, серед яких Близький Схід займає провідне місце. Якщо це паралельно дозволить західним лідерам інтенсивніше шукати вихід і з української кризи, вони не будуть протестувати. Але розмінювати рішення однієї проблеми на поступки щодо іншої ні в Берліні, ні в Вашингтоні не звикли.
Тому спроби протестувати проти налагодження такого діалогу можуть більше нашкодити Києву, ніж Москві. В той час як остання буде доводити свою незамінність у вирішенні світових проблем, Україна таким чином лише дискредитує себе як надійного партнера Заходу. Діяти в таких умовах доведеться набагато обережніше і вправнішим. Нам не залишається нічого іншого, крім як привітати налагодження діалогу, звертаючи увагу не на те, що з Москвою розмовляють, а на те, як це робиться. Поки прив'язка санкцій до виконання Мінських домовленостей і відновлення територіальної цілісності України зберігається, час грає на українській стороні.
Решта новин