Як би рішуче були налаштовані в Брюсселі і Вашингтоні, радикальна частина українського суспільства все одно залишиться розчарованою. Яку б підтримку від Заходу ми отримували, вона буде здаватися недостатньою.
Крім того, в очах українців будь-яка допомога знецінюється, варто комусь із наших союзників заїкнутися про діалог з Кремлем.
Розбіжність між українськими сподіваннями і західною політикою, на жаль, неминуче.
Українці прагнуть відновити потоптану справедливість, а зусилля Заходу спрямовані на деэскалацию насильства. Було б чудово поєднати одне з іншим, але в історії дуже часто трапляється навпаки: відновлення справедливості передує подальша ескалація конфлікту.
Яка європейська держава найбільше виграла від Другої світової війни?
Хтось почне згадувати прагматичну Швейцарії, Португалії та інших нейтралів, але досить глянути на політичну карту Європи за станом на 1 вересня 1939 року, і відповідь буде очевидна.
Головним бенефіціаром Другої світової стала Чехословацька республіка, яку перед війною благополучно злили, розчленували і ліквідували. Чехословаччина змогла відродитися лише тому, що Гітлер не задовольнився її знищенням, а пішов далі, розв'язав світову бійню, зіткнувся з більш сильними супротивниками і програв.
Мирним влітку 1939-го колишній чехословацький президент Едвард Бенеш залишався простим емігрантом, і нікому не було діла ні до нього, ні до його нещасної батьківщини. Але через рік він вже очолював лондонський уряд у вигнанні, ще через два роки всі країни антигітлерівської коаліції визнали недійсним Мюнхенська угода, а влітку 1945 року повернувся додому Бенеш підписував декрети про депортацію судетських німців.
Зупинись фюрер вчасно, оправдай він надії умиротворителів – і нічого цього не було б. Ні відновлення чеської державності, ні повернення відторгнутих земель, ні можливості помститися за пережиті приниження.
Нинішня Україна, звичайно, не Чехословаччина. Навіть втративши частину території, ми зберігаємо суверенітет, і на поталу Кремлю нас ніхто не віддавав. Тим не менше, українське сприйняття того, що відбувається в чому схоже з почуттями чехів у 1938-1939 роках.
Ми теж стали жертвою агресора, у нас занадто мало сил для боротьби з Росією, а мирний Захід не бажає поставити себе на наше місце, не відмовляється від діалогу з Путіним і, на нашу думку, не надає Україні достатньої допомоги.
У свій час чехів виручив перехід німецької агресії на новий рівень – і не дивно, що в українських головах теж маячить подібний сценарій.
Будемо відверті: якщо завтра Росія вторгнеться в Прибалтику, чимала частина українців зустріне цю новину з прихованим торжеством. А ми знали! А ми говорили! А ми попереджали!
Відчуття власної правоти, яка нарешті стала очевидна всьому світу, здатна заглушити будь-які інші почуття.
В глибині душі багато хто з нас хотіли б саме цього: щоб Путін пішов далі, проявивши свою фюрерскую натуру у всій красі.
Тоді ніякої Штайнмайер або Олланд не посміє назвати Росію партнером.
Тоді Захід вже не відбудеться глибокою стурбованістю.
Тоді у Брюсселя і Вашингтона не залишиться іншого вибору, крім як взятися за зброю і обрушити на російського диктатора всю свою міць.
Тоді кремлівський режим, який приніс Україні стільки горя, буде знищений, і справедливість, нарешті, переможе...
У подібних мріях глобальний конфлікт виступає чимось на кшталт катарсису, хворобливого очищення від зла. Диванні аналітики переконують один одного в його неминучість і жадібно ловлять кожну тривожну новину.<бр /><бр />Досить згадати, як Україну підбадьорив збитий Су-24 турками, і з яким ентузіазмом ми почали міркувати про майбутній російсько-турецькій війні.<бр /><бр />В українському сприйнятті Володимир Володимирович вже перетворився в доморощеного Гітлера, і ми чекаємо, коли він стане таким для решти людства, отримавши гідну відсіч в дусі Другої світової. Але в цьому наші сподівання кардинально розходяться з інтересами Заходу.<бр /><бр />Західний світ зацікавлений в тому, щоб Путін далі не пішов і не став новим Гітлером. Щоб він виявився адекватніше, розумніше і трусливее.<бр /><бр />Тому ніхто не стане заганяти кремлівського лідера у кут і провокувати ВВП на відчайдушні кроки.<бр /><бр />Тому метою залишається стримування режиму російського Заходу, а не спроби його знищити.<бр /><бр />Тому НАТО зміцнює східні рубежі, демонструючи Володимиру Володимировичу свою силу, але не збирається відвойовувати окуповані українські території.<бр /><бр />І, як би не коробило нас це, військово-економічний батіг для Путіна буде сусідити з дипломатичним пряником.<бр /><бр />Зрозуміло, будь-який українець просунутий скаже, що західні лідери короткозорі, а домовитися з Москвою неможливо в принципі. Для нас очевидно, що напівзаходи нікому не допоможуть, і ховатися від відкритої сутички з Кремлем марно.<бр /><бр />Ми розуміємо, що російська агресія проти України – лише прелюдія до неминучого наступу на Європу.<бр /><бр />Ми знаємо, що нового фюрера потрібно обов'язково добити на Донбасі і в Криму, інакше Заходу буде гірше.<бр /><бр />Але чи дійсно це об'єктивне знання? Або ж приваблива для нас точка зору? Скоріше, все-таки друге.<бр /><бр />Безапеляційно стверджуючи, що "європейцям не вдасться відсидітися в Гельсінкі, ні в Берліні, ні в Парижі", ми видаємо бажане за дійсне. Бо сценарій, при якому РФ не наважується на подальшу конфронтацію із Заходом, але Донбас залишається незагоєною раною, і Крим ніхто не повертає, теж реальний.<бр /><бр />Сьогодні українців закликають готуватися до будь-якого повороту подій: до повномасштабної війни з Росією, розгортання масового партизанського руху, україно-російського переростання конфлікту в Третю світову.<бр /><бр />Але насамперед Україна повинна бути готова до того, що очікування Гітлера може виявитися марним. Що Путін так і не доросте до другого Адольфа, а залишиться Вовою з ленінградської підворіття, потихеньку який тероризує слабкого сусіда і не решающимся на щось більше.<бр /><бр />На жаль, подібне може тривати роками. І жити з цим доведеться не Брюсселю та Вашингтону, а нам.<бр /><бр />Михайло Дубинянський<бр /><бр /><а href="http://www.pravda.com.ua/" мета="_blank">
Решта новин