Політика - В Україні

Віктор Медведчук залишився у пам’яті більшості українців главою Адміністрації президента України Леоніда Кучми і сірим кардиналом, котрий у першій половині двотисячних років мав істотний вплив на усі найважливіші рішення, що приймались на вершинах влади.

Чи зможе нині проросійський політик стати альтернативою Януковича, рейтинг якого тане на очах?

За освітою Медведчук юрист. Хоча про свою кар’єру адвоката, якому в комуністичні часи випала участь безуспішно захищати шеренгу дисидентів, напевно, хотів би забути. Із 2006-го він перебував за межами головного виру великої політики, зосередившись на розбудові власного бізнесу. Повернувся до політичної гри минулого року, аби в час, коли Київ почав віддалявся від Москви, подбати про російські інтереси над Дніпром.

Хрещений батько України

Незважаючи на те, що свого часу Віктор Ющенко охрестив його «нікому непотрібним політичним нафталіном» ( до речі, цікаво, що саме Ющенко тепер відповідає цьому визначенню), важко уявити собі особистість, яка б краще змогла представляти росіян в Україні. І хоча протягом останніх років вплив Медведчука на процеси, що відбуваються в Україні значно послабшав, а ключові посади в державі не займають люди, які мають до нього прихильність, проте, попри все, його повернення противники відзначили із відвертим занепокоєнням. Бо Медведучк й надалі залишається політиком із гігантським досвідом, який користується довірою та підтримкою самого Володимира Путіна (між іншим, хресного батька його доньки).

Місія, яку собі визначив Медведчук (або скоріше ту, яку йому визначили у Москві) – це спонукання України до входження у Митний Союз Білорусією, Казахстаном та Росією, а також зміна територіального устрою – з унітарної держави на федеральну. Цим двом стратегічним цілям підпорядкована низка додаткових завдань, що повинні не дозволити Києву зменшити залежність від російської енергетичної сировини (критика планів видобутку сланцевого газу і дій влади пов’язаних з будівництвом терміналу LNG в Одесі), а також поглиблення протиріч в українському суспільстві (лобіювання у справі визнання російської мови другою державною чи пропозиція видачі російських паспортів українським заробітчанам в Росії).Неясні мотиви

Українська влада, яка остерігається надмірної залежності від Москви, намагається втримувати рівновагу поміж Європейським Союзом і Росією, неохоче йде на реалізацію медвечуківської концепції.

Ключем стратегії екс-глави адміністрації Кучми є широке і активне залучення до неї українського суспільства. Яким чином це має здійснюватися не зовсім ясно, хоча сам Медведчук дає підказки, пропагуючи проведення загальноукраїнського референдуму, що мав би вирішити впровадження пропагованих ним змін. Цьому вираженню волі народу буде передувати те, чим нині займається створена ним організація «Украинский выбор», – «усвідомлення» українцями доцільної необхідності економічної інтеграції з колишніми радянськими республіками і химерність прагнень до членства в ЄС (читай: радянська пропаганда в чистій іпостасі).

Певна частина політологів вважає, що роль, яку має відіграти Медведчук, насправді, інша. Його діяльність, на їхню думку, має на меті не прагнення проведення референдуму (бо успішний результат для Москви, як і раніше, нереальний), швидше за все, він виконує роль «нічного жаху» Віктора Януковича. Базовий, проросійський електорат біло-голубих дуже розчарований політикою Партії регіонів; Медведчук має про це постійно нагадувати, одночасно нагадуючи партії влади, що її незадоволені виборці можуть бути мобілізовані іншою політичною силою: наприклад, під його керівництвом.

Очевидно, що наведені теорії не є взаємовиключними; цілком можливо, що Медведчук, насамперед, є знаряддям виміру потужності тиску на Януковича. Якщо цієї стратегії буде недостаньо, він може бути використаний Москвою для досягнення корисних для неї рішень, але вже іншими методами.

Контрольована демократія

Здається, що Медведчук становить реальну загрозу для Партії регіонів як сила, що здатна відібрати її електорат. Розчарування Партією регіонів вже під час парламентських виборів 2012 року призвело до того, що вона втратила безумовну підтримку у своїх базових регіонах. Цим подарунком спритно скористалися комуністи, а Медведчук, який виступає в ролі сучасного політика, що пропонує реальні шанси нормалізації стосунків з Москвою, напевно, для багатьох був би набагато привабливішим вибором аніж партія Петра Симоненка. Про його потенціал свідчить той факт, що вже з’являються голоси, які переконують, що мав би реальні шанси на перемогу у президентських перегонах 2015 року. Такі твердження, зрозуміло, дещо завчасні і попри все перебільшені, але фактом залишається те, що проект «Медведчук замість Януковича» за відповідних обставин, був би можливим для реалізації.

Набагато менш реальним є сценарій загальнонародного референдуму. По-перше, попри інвестування гігантських коштів в пропагандистську роботу, вона досі не дає очікуваних результатів. Люди не до кінця зрозуміли сенс плакатів і біл-бордів, а вся рекламна акція зіткнулась навіть з акціями спротиву (скажімо, депутати Львівщини зажадали їхнього демонтажу). Важко назвати вдалою й інтернет-кампанію, здійснювану за допомогою порталів Facebook i Youtube. Медведчук з лептопом Apple в руках не виглядає переконливо, а читабельність матеріалів, які розміщаються в «Украинском выборе» досить скромна.

Що парадоксально, та незважаючи на згадані проблеми, збір трьох мільйонів підписів, необхідних для проведення референдуму, не повинен стати для Медведчука проблемою: «Украинский выбор» має свої представництва у всіх областях, а також може розраховувати на допомогу 150 організацій, що з ним активно співпрацюють. Окрім того, Медведчук має досвід в цих питаннях, йому вже раз вдалося зібрати достатню кількість підписів. Щоправда, тоді вся акція закінчилася фіаско: президент Ющенко не погодився на організацію референдуму, незважаючи на рішення суду.

Схоже ситуація могла б виглядати й тепер. Новий закон про референдум, ухвалений минулого року, зовсім не такий, яким хотів би бачити його Медведчук. Влада й надалі володіє низкою інструментів, що дозволяють заблокувати неконтрольовані громадські ініціативи. Тому, поки що, загроза обходу правлячих сил і безпосередня зміна державної політики за допомогою волевиявлення громадян не виглядає переконливо.