Одна з нових популярних тем, що їх активно обговорюють у соцмережах та інших публічних місцях, – поведінка біженців/переселенців із Донбасу. Відгуки здебільшого негативні: вони антиукраїнськи налаштовані, не хочуть працювати, вимагають надмірного комфорту, зухвалі, "качають права". І дедалі частіше лунає ще одне запитання: чому це їхні чоловіки втекли від війни і не збираються воювати за свій Донбас, а натомість там мають гинути хлопці з Дніпропетровщини, Житомирщини, Галичини, Волині?
Запитання цілком логічне. А проте, чи справді на цих людях, які тікали від жахіть війни, рятуючи життя своє і своїх родин, лежить обов'язок повернутися на схід і битися там із ворогом?
На тлі загального патріотичного піднесення можемо спостерігати дещо дивне, на перший погляд, і навіть неприємне явище: не всі українські патріоти-чоловіки кинулися на боротьбу за Україну. Навіть у нашій найпатріотичнішій Галичині немає загального войовничого ентузіазму. Люди по-різному ставляться до перспективи повоювати на далекому для них Донбасі. Трапляється чути: "Це не наша війна". І в цьому також є своя логіка: нехай донбасівці самі розберуться, де їм краще жити, – тут чи там.
Так завжди було, є і буде: кожний на свій спосіб вирішує, що має робити, яку позицію займати в тому чи тому питанні. А тим паче в питанні такому небуденному, як участь у війні.
Призовні кампанії і часткові (чи навіть загальна) мобілізації саму по собі проблему не розв'язують. Чи багато користі буде з воїна, якого взяли до війська силоміць, усупереч його бажанню, коли воювати йому зовсім не хочеться?
Чи всі повинні ставати героями?
Є безліч причин, які спонукають людей не хотіти воювати. Ось принаймні чотири найочевидніші.
Перша – найзвичайнісінький страх. Страх смерті, страх за своє життя – єдине й неповторне. Це страх цілком натуральний, природний, властивий кожній нормальній людині. Його потрібно розуміти, як і визнавати право людини боятися смерті. Ба більше, маємо навіть визнавати її право бути боягузом, тобто бути нездатною долати цей страх. Не всім дано бути героями.
Друга причина небажання воювати – почуття обов'язку перед близькими людьми – батьками, дітьми, дружинами. Як і співчуття до їхнього страху втратити сина, батька, чоловіка. Хіба така позиція не заслуговує не те що на визнання – на повагу? Бо нормальний батько не може не думати про те, як ростимуть його діти в разі його загибелі.
Третє – це небажання або нездатність убивати. Для абсолютної більшості людей неймовірно важко зважитися вбити іншу людину. Навіть коли це ворог. Так, в умовах війни чоловіки навчаються вбивати. Але як же нелегко зробити це вперше! А потім – і вдруге, і втретє. То чи багато користі на війні з таких м'якотілих, уразливих, які волітимуть загинути самі, ніж позбавити життя когось?
Чоловікам буває важкувато зізнаватися в такому своєму гуманізмі: це якось не по-чоловічому. Але не зізнаватися не означає позбутися цих переживань. А дехто, навпаки, обґрунтовує таку позицію ідеологією пацифізму. І хто сказав, що пацифізм – позиція ганебна, не варта пошани, що він гірший за солдафонство?
Нарешті четверта причина – ідеологічні переконання. У цьому разі – різною мірою антиукраїнські. Так, український патріотизм сьогодні істотно посилився. Але все одно залишилися і залишатимуться люди, які більше чи менше не люблять України і всього того, що з нею асоціюється. Хоч як прикро це говорити, але вони мають право на такі свої почуття. І чи можна та чи варто примушувати їх іти воювати за Україну? Адже з нашого погляду вони потенційні або й реальні зрадники, а діятимуть, найпевніше, відповідно до таких своїх переконань, тобто не на користь Україні.
Розумію, що на кожний із наведених аргументів знайдуться контраргументи.
Страшно? А тим, хто вже воює, не страшно?
Сім'я? А ті, хто загинув, не мали сімей? Хіба не вражають розпач і горе рідних, які ховають своїх синів, чоловіків, батьків?
Хочеться бути пацифістом? Залишитися чистоплюєм, не плямувати рук чужою кров'ю? А хто ж боронитиме рідний край від ворога, який готовий на ще більше кровопролиття?
Не любиш України? То забирайся геть на любу тобі Московщину чи деінде. Або бери в руки зброю і захищай землю, яка тебе, невдячного яничара, вигодувала!
Звичайно, і на ці аргументи треба зважати. Бо несправедливо, коли одні воюють – і гинуть, стають каліками, а другі провадять спокійне життя в тихому сімейному колі – під захистом перших. Проте чи ефективною була б армія, у якій одні тремтять зі страху, другі всіляко бережуть себе заради сім'ї, треті занурюються в моральні переживання, а четверті шукають нагоди цій же армії нашкодити?
Тому слід визнати, що йти на фронт мають найбільш підготовлені – фізично і психологічно, сміливі й рішучі, свідомі свого вибору, готові долати страхи і знегоди. Деякі з них мають свої проблеми. Ті, хто зовсім не мають страху смерті, часто-густо не зовсім адекватні. Ті, хто не думає про свою сім'ю, найпевніше не дбатимуть і про інших людей, яких мають захищати. Ті, для кого скоїти вбивство не становить проблеми, потенційні садисти, яким не можна давати ні зброї, ні права вбивати. А тих, хто свідомо не любить України, узагалі не повинно бути в українській армії, чи не так?
А решта? Решта має робити все від них залежне, щоб, не важачи своїм життям під кулями, забезпечити наших воїнів матеріально і морально, подбати про їхні сім'ї, чесно працювати, сплачувати податки, не брати і не давати хабарів, контролювати владу на всіх рівнях.
Відтак і за чоловіками-переселенцями з Донбасу належить визнати право на власну позицію – не конче героїчну, не вельми симпатичну, а непевну й налякану, уникливу й обережну – таку, на яку вони здатні. Не всім дано бути героями.
Решта новин