ВАШИНГТОН, округ Колумбия - Торговельні партнери Китаю знову занепокоєні нібито несправедливою економічною діяльністю країни.
Цього разу увага зосереджена на нібито спробі Китаю експортувати свої надлишкові потужності, особливо в секторах, що розвиваються, таких як електромобілі (EVs), і підірвати національні галузі промисловості в США та Європі. Але перш ніж світ візьметься за наступний раунд санкцій проти Китаю, вкрай важливо зрозуміти вперту, навіть містичну, стійкість китайського експортного гіганта.
Як ми з моїми співавторами задокументували в нещодавній статті, частка Китаю у світовому експорті продовжує стрімко зростати, попри більш обмежувальні торговельні заходи інших країн та внутрішні дії, які мали б виправити цей дисбаланс. Цей парадокс має серйозні політичні наслідки.
З середини 1980-х років до світової фінансової кризи (МФК) у 2008, співвідношення імпорту Китаю до ВВП зросло більш ніж удвічі, з приблизно 14% до приблизно 33%. Але сальдо поточного рахунку Китаю (перевищення експорту над імпортом) змінилося з дефіциту 4% ВВП до профіциту майже 10%.
Ці два показники відображають відкритість Китаю до зовнішнього світу. Зростання співвідношення імпорту до ВВП зазвичай є результатом лібералізації торгівлі, включаючи зниження тарифних та нетарифних бар'єрів. Китай, як відомо, відмовився від своєї внутрішньої орієнтації після реформ Ден Сяопіна, кульмінацією яких став вступ країни до Світової організації торгівлі у 2001 році.
Водночас зростання позитивного сальдо поточного рахунку можна пояснити агресивною стратегією Китаю з просування експорту, яка полягала в тому, що уряд утримував економіку закритою для притоку іноземного капіталу, а центральний банк викуповував надлишок іноземної валюти для підтримання конкурентного обмінного курсу. Унаслідок цього валютні резерви різко зросли, досягнувши піка в 4 трильйони доларів.
Відкритість торгівлі та агресивний меркантилізм сприяли третьому результату: постійно зростаюча частка Китаю у світовому експорті. Зокрема, його частка у світовому експорті продукції обробної промисловості зросла з менш ніж 1% у 1985 році до 12% до 2007 року, досягнувши астрономічних рівнів до 50% у таких секторах, як одяг та взуття. Іншими словами, торговельна та інша політика призвели до більш швидкого зростання продуктивності в секторі обробної промисловості в Китаї порівняно з рештою світу.
Зростання експорту Китаю та профіцит поточного рахунку викликали занепокоєння в Америці та інших країнах, викликавши низку політичних відповідей. По-перше, зіткнувшись із тиском з боку США, Китай почав дозволяти юаню зміцнюватися по відношенню до долара перед світовою фінансовою кризою. Валюта зміцнилася приблизно на 50% за десятиліття, а профіцит поточного рахунку країни впав з пікового значення 10% ВВП у 2006 році до практично нуля у 2018 році.
По-друге, Китай розпочав масштабне економічне відновлення в роки після світової фінансової кризи, профінансувавши розвиток нерухомості та інфраструктурний бум. Ця зміна у державних витратах змістила структуру виробництва в бік неторговельних товарів. По-третє, за президента Сі Цзіньпіна Китай почав орієнтуватися на внутрішній ринок, наголошуючи на «локалізації» та «внутрішній циркуляції», що мало на меті обмежити іноземну конкуренцію в китайській економіці. Нарешті, США за часів колишнього президента Дональда Трампа підвищили мита на Китай - стратегія, яку президент Джо Байден проводить ще більш агресивно.
Ці заходи — значне та стійке зміцнення валюти, амбітні державні витрати та агресивні протекціоністські заходи — мали підірвати конкурентоспроможність Китаю.
Інтуїтивно зрозуміло, що сильніший юань та протекціоністський поворот Америки мали скоротити експорт Китаю. І в більш витончених, але не менш важливих формах китайський протекціонізм і стимулювання мали б мати такий самий ефект.
Обвал імпорту після світової фінансової кризи мав завадити конкурентоспроможності експорту, на думку економіста Абби Лернера, який вважає, що «імпортний податок – це експортний податок». А відносний бум у неторговельних секторах, спричинений стимулюванням, мав би підірвати конкурентоспроможність торговельного сектору через зростання заробітних плат та інфляцію цін всередині країни (також відомий як ефект Баласса-Самуельсона).
Але нічого цього не сталося. Марш китайського експортного гіганта був невблаганним: частка Китаю у світовому експорті промислової продукції підскочила з 12% у період GFC до 22% у 2022 році.
Тепер профіцит поточного рахунку Китаю знову зростає (незважаючи на те, що він був прихований некоректними даними), а його валюта слабшає. Тиск на США і Європу зростає, змушуючи їх вжити заходів у відповідь.
Але першим кроком має стати розуміння цього парадоксу глобалізації Китаю, а саме, чому експорт кинув виклик коригуючому ефекту традиційних політичних важелів. Наприклад, Китай може масштабно субсидувати свій експорт, але нетрадиційним чи прихованим чином. Або ж це може бути пов'язано з тим, що китайські компанії були надзвичайно ефективними, особливо в освоєнні нових технологій у таких секторах, як електромобілі. США та Європа повинні обговорити ці питання з Китаєм, адаптуючи свої дії до основної причини проблеми, а не вживати необдуманих протекціоністських заходів, які лише посилюють напруженість.
Всі новини