Корупцію неможливо побороти, її можна тільки очолити.
Це поширене твердження www.picaboo.ru цілком може бути застосоване до нашої дійсності. Всупереч сутнісної помилковості, в Україні воно демонструє свою дивовижну життєздатність.
Насправді корупцію можна подолати — зруйнувавши її засади, усунувши головні причини, мінімізувавши корупційні дії до дрібних побутових проявів. Головною умовою успішної протидії корупції є бажання керівництва держави це робити. Тобто те, що називають політичною волею. Все інше — антикорупційні засоби та інструментарій, які досить легко можуть бути знайдені і "виготовлені". Якщо ж політичне керівництво насправді не бажає системно і дієво викорінювати корупцію, у нього не залишається іншого варіанту, як зробити корупцію прийнятним способом діяльності влади. В такому випадку справжнє протидія корупції підмінюється її імітацією — хорошими антикорупційними гаслами, політичним контролем антикорупційної діяльності, яка здійснюється за принципами доцільності та нанесення удару по чужим.
Так в незалежній Україні було до 2014 року. В результаті корупція стала системним елементом державного управління і панівним феноменом в політиці, економіці, так і всього суспільного життя. Революція гідності, яка, за великим рахунком, була реакцією на тотальну корумпованість вітчизняної влади, давала надію на те, що корупційного управління державою буде покладено край.
На жаль, цього не сталося — сьогодні вже очевидно, що в найближчі роки "зламати хребет" корупцію не вдасться. З тієї простої причини, що суспільна революція не призвела до революційної зміни влади. Система влади і далі функціонує на корупційних засадах, починаючи з її формування і закінчуючи відповідальністю (точніше — безкарністю) за владні зловживання. Корупційні принципи, закладывавшиеся десятиліттями і отримали свій максимальний "розквіт" при Януковичі, "нова демократична" влада взяла собі на озброєння, лише пристосувавши їх під нову суспільну ситуацію.
Людей, що встали біля "керма" держави після Революції гідності, новою владою можна назвати тільки за критерієм послідовності, але не по суті. Майже чотири роки правління вже не залишають жодних сумнівів у тому, що їх цілі і погляди на владу, а також методи її реалізації в принципі мало чим відрізняються від методів Януковича, якого вони публічно ганьблять і навіть нібито переслідують в кримінальному порядку. Насправді ж вони опинилися модернізованою продовженням справи президента-втікача. Зрештою, вони і не могли бути іншими, оскільки пуповиною пов'язані з тими, кого називають "злочинним режимом".
Це і пояснює той опір, який "нова" влада чинила створення нових антикорупційних органів. Адже в разі, якби в Україні справді була створена нова антикорупційна система, вона неодмінно виявила би й розірвала згадану пуповинну зв'язок (зокрема, документально підтверджену матеріалами "чорної бухгалтерії" Партії регіонів, а також багатьма новими фактами). А це означало б смерть "нової" влади, чого ця влада, звичайно, допустити не може.
Однак нова антикорупційна система значною мірою все ж була створена — проти бажання "нової" влади, під тиском громадськості і примусом Заходу, який практично в ультимативній формі свою допомогу (у т. ч. фінансову) ставив у пряму залежність від реальних антикорупційних заходів.
Так з'явилися нові антикорупційні закони, НАБУ, САП, НАПК, а тепер ще й ДБР. Але "по ходу" влада вела свою "підривну" діяльність, руйнуючи основу нової антикорупційної системи — закладаючи в закон неконституційні положення і ставлячи нові органи в політичну залежність, проводячи фейкові конкурси та заводячи в ці органи своїх людей, нацьковуючи ці органи між собою, винахідливо їх дискредитуючи, не наділяючи потрібними повноваженнями, створюючи штучні перешкоди для їх "запуску" діяльності, выхолащивая іншими способами суть антикорупційної реформи. Все це накладалося на певні суб'єктивні фактори: амбіції керівників нових органів, некомпетентність, застосування компромату і т. п.
Як це робилося технологічно і до якого результату повинно було привести — я говорив неодноразово, з фактами та прізвищами. Борючись за своє збереження і зміцнення свого панування, політична влада провела блискучу спецоперацію по дискредитації новостворених антикорупційних органів та встановлення майже над усіма ними політичного і особистого контролю. Однією з успішних заходів цієї спецоперації стало втягування антикорупційних органів у внутрішньовидову боротьбу, в якій вони загрузли в особистих і взаємних звинуваченнях переслідування, показовому застосуванні закону до суперника.
Загострення внутрішнього конфлікту в системі антикорупційних органів, як і активізацію спецоперації з їх дискредитації в цілому, спровокувала реалізація САП і НАБУ "справи про рюкзаках".
Це призвело до ускладнення ще вчора партнерських відносин керівників НАБУ і МВС. Втрата агентством внутрішнього союзника зробила НАБУ більш вразливим. Треба розуміти, що ослаблення таких органів у загальній правоохоронній системі вигідно всім ключовим політичним гравцям.
В результаті замість протидії корупції антикорупційні структури зайняті боротьбою між собою. Це призводить до невиконання ними своїх законних функцій, послаблює їх функціонально, а головне — робить політично залежними. Керівники цих органів займаються своїм "виживанням", своїми інтересами, а корупціонери тим часом потирають руки і готуються святкувати свою чергову перемогу — судячи з усього, еволюції корупційної влади в Україні, принаймні, зсередини країни, вже нічого серйозно не загрожує.
Треба визнати, що створення нової антикорупційної системи вселяло великі надії. Особливо в частині діяльності НАБУ. Якщо про приреченість НАПК все було ясно фактично з самого початку, то робота НАБУ, його перші резонансні затримання і виробництва вселяли обґрунтовані очікування кардинальної зміни ситуації в державі. Нині ж зусиллями політичних ділків, а також внаслідок допущених керівництвом НАБУ помилок цей орган почав "розчинятися" в міжусобних війнах, як і інші антикорупційні органи. Хоча, незважаючи ні на що, суспільство продовжує надавати йому найбільшу довіру. Одним із сценаріїв "знищення" НАБУ як самостійного антикорупційного суб'єкта є вмонтирование його в створюване ДБР окремий підрозділ, із залишенням ознак формальної незалежності. При нинішньому розвитку політичної ситуації в Україні перешкодити реалізації таких сценаріїв може тільки принципова позиція західних партнерів (передусім США), які були ініціаторами створення такого органу як НАБУ.
До речі, таким же чином значною мірою дискредитоване громадський антикорупційний рух, нині, після низки прийнятих владою заходів перебуває в "прибитом" стані.
Безумовно, в нинішній ситуації влада не піде на ліквідацію нових антикорупційних структур — в цьому немає ніякої необхідності. Вони залишаться, але вже не такими, якими повинні бути для дієвого і ефективного протидії корупції. Така ж доля чекає Державне бюро розслідувань, анонсоване як незалежний орган досудового розслідування. І все встане на свої місця: боротьба з корупцією, як і раніше, буде жорстко керованим зверху процесом, в основі якого буде лежати приватно-політичні інтереси. Але робити це будуть нові, "незалежні" антикорупційні структури.
На четвертому постреволюційному року вже можна було б говорити про те, що основи політичної корупції в Україні зруйновані. Однак доводиться констатувати, що зруйновані не підвалини корупції, а нова антикорупційна система, ще навіть толком не почала функціонувати. А це означає, що Україна стрімко втрачає цивілізаційну перспективу, бо їй і надалі доведеться борсатися в корупційному "болоті". І це буде тривати до тих пір, поки з політичної арени не буде зміщений олігархат — ця громадська "ракова пухлина", осередком якої є вища політична влада, протягом чверті століття "пожирає" Україну.
Дзеркало тижня
Решта новин